From New York to Florida, the Long Way
З Нью-Йорка до Флориди, довгою дорогою
Down the Atlantic coast, five days in the Florida sun, and home through the Blue Ridge Mountains. A ten-day loop built around wild ponies, lighthouses, Lowcountry oysters, springs and an old-time mountain jamboree.
Униз уздовж Атлантики, пʼять днів під сонцем Флориди й додому через гори Блакитного хребта. Десятиденне коло навколо диких поні, маяків, устриць Лоукантрі, джерел і гірського блюграсу.
I didn't want the drive to be the price you pay for the vacation. So instead of two days of interstate, I gave myself the scenic version: the ocean side going down, the mountains coming back, and a simple rule for the long days, one good stop and then back on the road. Here's exactly how it went, with every address, every meal, and the bits no one tells you.
Я не хотів, щоб дорога була платою за відпустку. Тож замість двох днів автостради я обрав мальовничий варіант: уздовж океану вниз, через гори назад, і просте правило для довгих днів, одна гарна зупинка й далі в дорогу. Ось як усе було, з кожною адресою, кожною стравою й деталями, про які зазвичай мовчать.
The idea of driving from New York down to Florida and back had been with me for a long time. I almost committed to it last fall, but in the end I never set off, and this time the whole thing came together quickly and fairly spontaneously. What anchored the entire trip was a timeshare offer at Sheraton Vistana Villages in Orlando. The companies behind these resorts run a nice promotional deal for new guests. For a symbolic price you get a few days at their villas, as long as you come and listen to a presentation about how the timeshare works. That offer is exactly what I used, and it set the point in Florida I needed to reach.
Думка проїхати на машині з Нью-Йорка до Флориди й назад жила в мені давно. Минулої осені я майже наважився на неї, але врешті так і не виїхав, а цього разу все склалося швидко й доволі спонтанно. Поштовхом до всієї подорожі стала пропозиція щодо таймшеру в Sheraton Vistana Villages в Орландо. Компанії, що стоять за цими курортами, влаштовують гарну рекламну акцію для нових гостей. За символічну ціну ти отримуєш кілька днів на їхніх віллах, якщо погодишся прийти й послухати презентацію про те, як працює таймшер. Саме цією пропозицією я і скористався, і вона задала ту точку у Флориді, до якої треба було доїхати.
Flying down to Florida struck me as a boring way to do it, so I decided to drive south along the ocean coast and come home through the mountains instead. I had no desire to simply grind from point to point without stopping. I put together the route you see below so that the drive itself would show me a different America, one unlike New York in its food and its views. I split the places into the ones I had to see and the optional ones worth a look if time allowed. My planning skills failed me badly here, and I did not reach even half of my must-see list. A trip that looked beautiful on paper turned out completely different in real life.
Летіти до Флориди літаком мені здалося нудним заняттям, тому вниз я вирішив спуститися океанським узбережжям, а повертатися додому вже через гори. Гнати без зупинок і просто переїжджати з точки в точку мені зовсім не хотілося. Я заздалегідь зібрав маршрут, який ви бачите нижче, щоб дорогою побачити зовсім іншу Америку, несхожу на Нью-Йорк своєю їжею та своїми краєвидами. Місця я поділив на обовʼязкові й на додаткові, до яких варто зазирнути, якщо лишиться час. Але мій навик планування підвів мене тут по повній, і я не доїхав навіть до половини свого обовʼязкового списку. Красива на папері подорож у реальному житті вийшла геть іншою.
You might think I had already made things hard enough by choosing the awkward format of driving from New York to Florida. Yet I made it even harder when I took an electric Cadillac Escalade IQ on the trip. This is a nearly four-ton electric SUV with a 205 kWh battery and a stated range of about 465 miles, which is 748 kilometers on the EPA cycle. It puts out up to 750 horsepower and 785 pound-feet of torque, and its fast charging on an 800-volt architecture pulls up to 350 kilowatts. In ten minutes that kind of charging returns roughly 116 miles of range. On paper it is the perfect machine for a long road, and in practice it added a whole story of its own to the trip.
Здавалося б, я і так ускладнив собі життя, обравши непростий формат поїздки на машині з Нью-Йорка до Флориди. Але я ускладнив її ще сильніше, коли взяв у дорогу електричний Cadillac Escalade IQ. Це майже чотиритонний електричний позашляховик із батареєю на 205 кВт·год і заявленим запасом ходу близько 465 миль, тобто 748 кілометрів за циклом EPA. Він видає до 750 кінських сил і 785 фунто-футів моменту, а його швидка зарядка на архітектурі 800 вольт бере до 350 кіловатів. За десять хвилин така зарядка повертає приблизно 116 миль запасу ходу. На папері це ідеальна машина для далекої дороги, а на практиці вона додала до подорожі окрему історію.
Let me be honest in advance about one difficult part of this drive. The only day I genuinely worried whether I would even reach my hotel was the very first one. Back then I had no idea whether I would find any charger at all in rural Virginia, on the Eastern Shore, at the southern tip of the Delmarva Peninsula, between the wild ponies and the tunnel. For the other nine days the only inconvenience of the electric car was the charging time, since I refueled not in fifteen minutes like on gas, but for about an hour a day. That is enough backstory, and from here I will tell everything day by day, starting with the first.
Забігаючи наперед, скажу чесно про один непростий момент цієї дороги. Єдиний день, коли я по-справжньому переживав, чи доїду взагалі до свого готелю, був найперший. Тоді я не знав, чи знайду хоч якусь зарядку в глушині Вірджинії, на Східному березі, у південній частині півострова Делмарва, між дикими поні й тунелем. Усі інші девʼять днів єдиною незручністю електромобіля лишався тільки час зарядки, адже заправлявся я не за пʼятнадцять хвилин, як на бензині, а близько години на день. На цьому передісторію можна закінчити, і далі я розповім усе по днях, починаючи з першого.
Day 1. Down the Delmarva to the wild ponies
День 1. Делмарвою до диких поні
The first day is mostly about getting south, but down the Delmarva Peninsula it never feels like a slog. You slip past Delaware's beaches, onto a thin farm-and-marsh spit between the ocean and the bay, and end the day plunging under the sea through one of the great drives in America.
Перший день переважно про дорогу на південь, але на півострові Делмарва вона ні на мить не відчувається як нудний перегін. Ти прослизаєш повз пляжі Делавера, виїжджаєш на вузьку смугу ферм і боліт між океаном і затокою й завершуєш день зануренням під воду однією з найкращих доріг Америки.
People can be loosely divided into two types by their relationship with time. Some arrive at the airport hours before boarding and pack a week in advance, while others show up fifteen minutes before the flight and throw their things in a bag in the last half hour. Some hit the road at the crack of dawn, and others are reliably late to their own plan. I usually leave the house at six in the morning for long trips, but this time I broke all my habits, and that largely shaped how the whole route went. Instead of the planned seven o'clock start I kept waking up closer to nine, and so I drove past half the places I had wanted to see, watching them through the window with a wistful look.
Людей можна умовно поділити на два типи за ставленням до часу. Одні приїжджають в аеропорт за кілька годин до посадки й збираються в дорогу заздалегідь, ще за тиждень, а інші зʼявляються за пʼятнадцять хвилин до вильоту й кидають речі в сумку в останні пів години. Хтось вирушає в путь ні світ ні зоря, а хтось стабільно спізнюється до власного плану. Зазвичай у далекі поїздки я виходжу з дому о шостій ранку, але саме цього разу зламав усі свої звички, і це багато в чому визначило, як пішов увесь маршрут. Замість запланованого виїзду о сьомій я прокидався ближче до девʼятої, і врешті половину місць, які так хотів побачити, просто проїжджав повз, дивлячись на них тужливим поглядом з вікна.
I had left New York a day before the trip itself, spent the night at a friend's place near Philadelphia, and set out from there, though not at seven in the morning but noticeably later. I deliberately skipped all the beautiful spots in Philadelphia, New Jersey and Maryland (you can read about my trip for the best blue crabs across Maryland and Washington at this link), because they are home turf for me and I have been there many times. I wanted to see and feel the America and the culture I did not yet know, so I reached my first stop, Cape Henlopen State Park, only around eleven in the morning.
З Нью-Йорка я виїхав ще за день до старту самої подорожі, переночував у друга під Філадельфією й уже звідти вийшов на маршрут, але не о сьомій ранку, а помітно пізніше. Усі красиві місця у Філадельфії, Нью-Джерсі та Меріленді (про мою поїздку за найкращими блакитними крабами Меріленду й Вашингтона ви можете прочитати за цим посиланням) я свідомо пропустив, бо вони для мене рідні і я бував там не раз. Мені хотілося побачити й відчути ту Америку й ту культуру, яких я ще не знав, тому до першої точки маршруту, у Cape Henlopen State Park, я приїхав лише близько одинадцятої ранку.
Bombay Hook NWR — a birding refuge
A 16,000-acre coastal refuge that is mostly tidal salt marsh. Its main draw is a 12-mile one-way auto loop with three observation towers, where thousands of migrating shorebirds and waterfowl feed within view of your car. It is best at low tide and in the soft early-morning light.
Bombay Hook NWR — пташиний заповідник
Прибережний заповідник на 16 000 акрів, що складається переважно з приливних солоних боліт. Головна принада — 12-мильна одностороння авто-петля з трьома оглядовими вежами, де тисячі перелітних куликів і водоплавних птахів годуються в полі зору вашого авто. Найкраще у відплив і мʼякому вранішньому світлі.
Cape Henlopen State Park
Cape Henlopen State Park
Cape Henlopen greets you the way any American park or refuge does, with a huge number of trails for walking and cycling. It is a good place to come with an RV for the night and wander a long while where the pines grow straight out of the sand, breathing in the ocean breeze and the smell of evergreens. Locals love it for the beaches too, and families from nearby towns gather here to spend a whole day by the water. For me on this trip the park stayed only a short stop, a chance to look around and move on.
Cape Henlopen зустрічає так само, як будь-який американський парк чи заповідник, величезною кількістю стежок для пішки й велосипеда. Сюди добре приїхати з ночівлею на будинку на колесах і довго блукати там, де сосни ростуть просто на піску, вдихаючи океанський бриз і запах хвої. Місцеві цінують це місце ще й за пляжі, і родини із сусідніх містечок зʼїжджаються сюди, щоб провести біля води цілий день. Для мене ж у цій поїздці парк лишився тільки короткою зупинкою, щоб роззирнутися навколо й поїхати далі.
One of those towers, Tower 7, is open to the public, so I climbed it. It is a concrete fire-control tower from the Second World War, built to spot enemy ships off the coast. From the top you get a full circle of dunes, ocean and bay, and the easiest way to feel that view is the 360 video below, which you can drag and turn in any direction.
Одна з тих веж, Tower 7, відкрита для публіки, тож я піднявся на неї. Це бетонна вежа управління вогнем часів Другої світової війни, збудована, щоб помічати ворожі кораблі біля узбережжя. Зверху відкривається повне коло дюн, океану й затоки, а найпростіше відчути цей вид через відео 360 нижче, яке можна тягнути й крутити в будь-який бік.
Cape May to Lewes Ferry
If you are coming down the New Jersey side, the ferry can even shorten the drive a little and become a small adventure of its own. Fares depend on vehicle class and number of passengers, and reservations are recommended in summer and on weekends. I only learned about it once I was already in Lewes.
Пором Кейп-Мей — Льюїс
Якщо ви спускаєтеся нью-джерсійською стороною, пором може навіть трохи скоротити дорогу й стати окремою невеликою пригодою. Вартість залежить від класу машини й кількості пасажирів, а бронь бажана влітку й у вихідні. Я дізнався про нього, лише коли вже був у Льюїсі.
My next stop was the town of Lewes, just five minutes from the park, and under normal circumstances this is the perfect place for breakfast. But because I had spent too long pressing my pillow, breakfast had already turned into lunch, and there was no point stopping for coffee, since I do not drink it after one in the afternoon. During the planning, though, one spot kept coming up again and again under the name Lewes Oyster House, so I dropped it into Google Maps and drove straight there.
Наступною точкою стало місто Льюїс, лише за пʼять хвилин їзди від парку, і у звичайній ситуації це ідеальне місце для сніданку. Але через те, що я надто довго тиснув подушку, сніданок перетворився в мене вже на обід, і заїжджати в кавʼярні не було сенсу, адже після першої дня я каву не пʼю. Зате під час планування маршруту мені знову й знову траплялася одна точка під назвою Lewes Oyster House, тому я забив її в Google Maps і поїхав просто туди.
Third-wave coffee in Lewes
Historic Lewes has two genuinely good specialty coffee spots on 2nd Street, barely thirty seconds apart. I do not drink coffee after one in the afternoon, so this time I had to walk past both, but in the morning they are well worth a stop.
Кава третьої хвилі в Льюїсі
В історичному Льюїсі є два справді гарних спешелті-кафе на 2nd Street, за якихось тридцять секунд одне від одного. Я не пʼю каву після першої дня, тож цього разу мусив пройти повз обидва, але зранку вони варті зупинки.
For many years now I have shot food as a food photographer, and that work has taken me through an enormous number of restaurants around the world. On those shoots I have been inside dozens of Michelin restaurants in the United States, in Europe and in Asia, so I have plenty to compare cuisines and plating against. Over the years I have formed a steady sense that American restaurants live in a coordinate system of their own, noticeably different from the European and Asian ones in style, atmosphere and the very logic of the place. It is simply a different world, not a question of better or worse, and I know the New York scene especially well. On trips through Miami, Philadelphia, Las Vegas and Los Angeles I saw that the difference between states is not all that large, and that is exactly why you can trust my words about this restaurant.
Уже багато років я знімаю їжу як фуд-фотограф і за цю роботу обʼїздив величезну кількість ресторанів по всьому світу. На зйомках я бував у десятках мішленівських закладів у Сполучених Штатах, у Європі та в Азії, тому порівнювати кухні й подачу мені є з чим. За ці роки в мене склалося стійке відчуття, що американські ресторани живуть у власній системі координат, помітно відрізняючись від європейських і азійських за стилем, атмосферою й самою логікою закладу. Це просто інший світ, а не питання «краще чи гірше», і нью-йоркську сцену я знаю особливо близько. У поїздках по Маямі, Філадельфії, Лас-Вегасу й Лос-Анджелесу я бачив, що різниця між штатами не така вже й велика, і саме тому моїм словам про цей ресторан можна вірити.
Lewes Oyster House became for me a taste of good, quality Europe in a tiny, almost forgotten town. The place occupies the old Walsh Building from the 1930s, and inside everything is done with taste, from the oyster bar to the cocktail list. I ate beef tartare and chased it with fries and truffle aioli, adding a few fresh local oysters, and none of it fit in my head with such a tiny town. I would expect a restaurant like this in New York or Los Angeles, in Barcelona or Berlin, in Hong Kong or Istanbul, but certainly not here. Only later did I learn that the chef of this place studied in New York and worked under Daniel Boulud at the Michelin-starred restaurant Daniel, and that explained a lot. Back then I did not yet suspect that almost every place I would meet further on would be of roughly the same level, and it was this restaurant that set the foundation for the whole culinary part of the trip.
Lewes Oyster House став для мене ковтком доброї, якісної Європи в малесенькому, майже забутому містечку. Заклад займає стару будівлю Walsh Building тридцятих років, і всередині все зроблено зі смаком, від устричного бару до коктейльної карти. Я їв біф тартар і заїдав його картоплею фрі з трюфельним айолі, додавши до цього кілька свіжих місцевих устриць, і все це ніяк не вʼязалося в мене в голові з таким крихітним містечком. Подібний ресторан я очікував би зустріти в Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі, у Барселоні чи Берліні, у Гонконгу чи Стамбулі, але точно не тут. Уже потім я дізнався, що шеф-кухар цього місця навчався в Нью-Йорку й працював у Даніеля Булю в мішленівському ресторані Daniel, і це багато що пояснило. Тоді я ще не здогадувався, що майже всі заклади, які трапляться мені далі, виявляться приблизно такого ж рівня, і саме цей ресторан задав основу всієї кулінарної частини подорожі.
🦪 Lewes Oyster House
In the historic 1930s Walsh Building, opened in 2022. Chef Sean Corea trained at the Culinary Institute of America in New York and worked under Daniel Boulud at the Michelin-starred restaurant Daniel.
🦪 Lewes Oyster House
У історичній будівлі Walsh Building 1930-х років, відкрився у 2022. Шеф Sean Corea навчався в Culinary Institute of America у Нью-Йорку й працював у Даніеля Булю в мішленівському ресторані Daniel.
After such a delicious, genuinely incredible lunch I decided to walk around this lovely little town, and it did not disappoint me at all. Lewes is called the first town in the first state, since Delaware was the first to ratify the American Constitution, and that history is felt in its colonial architecture. The old houses, the neat little streets and its own museum of historic buildings turn an ordinary stroll into a quiet pleasure worth stopping for.
Після такого смачного, по-справжньому неймовірного обіду я вирішив пройтися цим славним містечком, і воно зовсім мене не розчарувало. Льюїс називають першим містом у першому штаті, адже Делавер першим ратифікував американську Конституцію, і ця історія відчувається в його колоніальній забудові. Старовинні будинки, акуратні вулички й власний музей історичної архітектури перетворюють звичайну прогулянку на спокійне задоволення, заради якого сюди варто заїхати.
Having enjoyed the food at Lewes Oyster House and the beauty of the first town in the first state, I drove on and turned off to see the wild ponies that live right on the ocean shore. This was another refuge on my way, where you can take in the lush nature of Virginia and walk the long, wide Atlantic beaches.
Насолодившись кухнею Lewes Oyster House і красою першого міста в першому штаті, я поїхав далі й завернув до диких поні, які живуть просто на березі океану. Це був ще один заповідник на моєму шляху, де можна насолодитися розкішною природою Вірджинії й пройтися довгими широкими пляжами Атлантики.
Sadly, the ponies themselves, the very reason I came here, I never really got to see up close. Or rather, I did see them, but very, very far away, grazing peacefully about a kilometer from me, at the very edge of the marsh. On my trips I carry a single lens with a fairly wide angle, and there is a logic to that. On one hand, this mobility spares me from hauling a pile of glass and deciding a hundred times a day which one to choose for a given scene, and on the other, it is exactly in cases like these ponies that I simply cannot photograph them properly. Still, this approach keeps me incredibly mobile, and at any second I can pull the camera from my backpack, take a few frames and run on along the route.
На жаль, самих поні, заради яких я сюди й їхав, до пуття роздивитися мені так і не вдалося. Точніше, я все-таки побачив їх, але дуже й дуже далеко, мирно пасучись приблизно за кілометр від мене, біля самого краю болота. У поїздки я беру з собою один обʼєктив із доволі широким кутом, і в цьому є своя логіка. З одного боку, така мобільність позбавляє мене потреби тягати купу скла й по сто разів на день вирішувати, що обрати під конкретну сцену, а з іншого саме у випадках, як із цими поні, нормально зняти їх я просто не можу. Зате цей підхід тримає мене неймовірно рухливим, і я будь-якої секунди дістаю фотоапарат із рюкзака, роблю кілька кадрів і біжу далі маршрутом.
NASA Wallops Visitor Center
One of the most underrated free stops on the whole peninsula, just a few miles from active launch pads. The center holds real flown sounding rockets, a moon rock and NASA mission artifacts, and on the right day you can catch pre-launch activity. The Thursday-to-Saturday schedule is exactly why most travelers drive past it.
NASA Wallops Visitor Center
Одна з найбільш недооцінених безкоштовних зупинок усього півострова, за кілька миль від діючих стартових майданчиків. У центрі є справжні ракети, що літали, місячний камінь і артефакти місій NASA, а вдалого дня можна застати передстартову активність. Графік із четверга по суботу — саме тому більшість мандрівників проїжджають повз.
Already at the refuge I noticed the battery charge dropping noticeably, and for the first time that day I seriously thought about charging. I made my first stop in a neighboring town, by the Hampton Inn & Suites Chincoteague-Waterfront, and while the car was charging I walked out onto the pier and took the photo and the little drone clip you see here. Unfortunately the charging was very slow, so I had to set off again having gained only about four percent.
Уже в заповіднику я помітив, що заряд батареї помітно тане, і вперше за день серйозно задумався про зарядку. Першу зупинку я зробив у сусідньому містечку, біля готелю Hampton Inn & Suites Chincoteague-Waterfront, і поки машина стояла на зарядці, вийшов на пірс і зняв фото та невеликий дрон-кадр, які ви бачите тут. На жаль, зарядка йшла дуже повільно, тож рушати далі довелося, отримавши всього близько чотирьох відсотків.
The main problem was that I would reach my overnight stop in Virginia Beach on less than ten percent of charge. Given the rural country all around, I had serious doubts I would find any decent fast chargers along the way. As a backup I kept Cape Charles in mind, where there were no fast chargers either, but under that plan B I could always stay there for the night and charge in peace.
Головна складність була в тому, що до ночівлі у Вірджинія-Біч я дотягував би на заряді менш ніж десять відсотків. З огляду на сільську місцевість навколо я сильно сумнівався, що знайду дорогою нормальні швидкісні зарядки. Як запасний варіант я тримав у голові Cape Charles, де швидких зарядок теж не було, зате за цим планом Б я завжди міг лишитися там на ніч і спокійно підзарядитися.
Onancock — a 1680s harbor town
A quiet harbor town founded in the 1680s and known as the gem of the Eastern Shore. It has galleries, cafes and a working creek-side wharf, and it makes an easy thirty to forty-five minute break to stretch your legs halfway down the peninsula.
Onancock — портове містечко 1680-х
Тихе портове містечко, засноване ще в 1680-х і відоме як перлина Східного берега. Тут є галереї, кафе й робоча пристань біля затоки, і це легка пауза на тридцять-сорок пʼять хвилин, щоб розімʼятися на середині півострова.
I drove along Route 13, admiring the views and the beauty of this wonderful state, and at the same time I could not shake an anxious thought. The whole trip could fall apart at any minute if I made a single mistake, took a wrong turn or missed the one I needed. But this time I got lucky after all, and somewhere in the middle of the Delmarva Peninsula I came across a Tesla fast charger that for some reason was not shown on the maps. Out of sheer joy that the car could finally get a proper charge, I set it to a full hundred percent, and once the battery filled and it was clear the trip was saved, I sped on with a light heart.
Я їхав тринадцятим шосе, милуючись краєвидами й красою цього чудового штату, і водночас не міг позбутися тривожної думки. Уся подорож могла зірватися будь-якої хвилини, варто було лише раз помилитися, не туди звернути чи пропустити потрібний поворот. Але цього разу мені все-таки пощастило, і десь посередині півострова Делмарва я натрапив на швидкісну зарядку Tesla, якої чомусь не було на картах. Від радості, що машину нарешті можна повноцінно зарядити, я поставив її на повний заряд до ста відсотків, а коли батарея заповнилася й стало ясно, що подорож врятовано, з легкою душею помчав далі.
Kiptopeke ghost fleet & Cape Charles
Two last stops before the bridge. Kiptopeke State Park hides nine WWII concrete ships sunk in 1948 as a breakwater, a surreal half-submerged ghost fleet visible from the beach in five minutes. The little town of Cape Charles has the only free, west-facing public beach on Virginia's Eastern Shore, which makes it a rare place to watch the sun set over the water.
Флот-привид Kiptopeke і Cape Charles
Дві останні зупинки перед мостом. Kiptopeke State Park ховає девʼять бетонних суден часів Другої світової, затоплених у 1948 як хвилеріз, сюрреалістичний напівзатонулий флот-привид, який видно з пляжу за пʼять хвилин. Маленьке містечко Cape Charles має єдиний безкоштовний громадський пляж на Східному березі Вірджинії, обернений на захід, а це рідкісна нагода побачити захід сонця над водою.
The incredibly beautiful Chesapeake Bay Bridge-Tunnel I crossed late in the evening, after sunset, so unfortunately I have neither photos nor video of it. I reached my hotel, the Sheraton Virginia Beach Oceanfront, almost at midnight and walked straight into a scandal.
Неймовірно красивий Чесапікський міст-тунель я проїжджав уже пізнього вечора, після заходу сонця, тому ні фотографій, ні відео з нього в мене, на жаль, не лишилося. У свій готель, Sheraton Virginia Beach Oceanfront, я дістався майже опівночі й одразу ж ускочив у скандал.
I am a gold member of the Marriott club system, and when booking I counted on the usual perks. I mean things like early check-in or late check-out, though those were not really what I needed. What I truly hoped for was just one thing, a good room as a privileged guest of the chain, but the reality turned out far worse than my expectations. They put me in a lower-class room, with cockroaches, no window and a dirty bathroom, and all I dreamed of by then was finally laying my head on the pillow. The thought that a cockroach the size of a fist would share that very pillow with me never crossed my mind at that moment.
Я є золотим членом клубної системи Marriott і під час бронювання розраховував на звичні привілеї. Ідеться про такі речі, як ранній заїзд чи пізній виїзд, хоча саме вони мені були не дуже потрібні. По-справжньому я сподівався лише на одне, на гарний номер як привілейований гість мережі, але реальність виявилася куди гіршою за мої очікування. Мене поселили в номер нижчого класу, з тарганами, без вікна й із брудним туалетом, і мріяв я тоді тільки про одне, щоб нарешті опустити голову на подушку. Про те, що цю саму подушку зі мною розділить тарган розміром з кулак, я тієї хвилини зовсім не думав.
There is a great deal more I could tell about this hotel. For instance, how I waited more than forty minutes for anyone at all to appear at the front desk, how I argued with them over changing the room, and how I later wrote a letter of complaint, to which the hotel simply deleted my reservation. All of that I will leave on the conscience of the managers, but I will certainly not recommend the Sheraton Virginia Beach Oceanfront, and I will honestly advise you to keep your distance from it. Worn out by the hard road and the awful service, I finally went to sleep, knowing full well that the next morning would once again begin with a decent delay.
Про цей готель я можу розповісти ще дуже багато. Наприклад, про те, як понад сорок хвилин я чекав хоч когось на ресепшені, як сварився з ними через заміну номера і як потім написав листа з претензіями, а у відповідь готель просто видалив мою бронь. Усе це я лишу на совісті управителів, але сам Sheraton Virginia Beach Oceanfront рекомендувати точно не стану й чесно пораджу вам триматися від нього подалі. Втомлений від важкої дороги й огидного сервісу, я нарешті ліг спати, чудово розуміючи, що завтра мене знову чекає підйом із пристойним запізненням.
Day 2 — down the coastal King's Highway to Charleston — coming next. День 2 — узбережним «King's Highway» до Чарльстона — далі.